Що більше віддалялася Друга світова війна, то гучнішими та помпезнішими ставали церемонії вшанування героїв-переможців. Це стосувалося не тільки Радянського Союзу, який в такий спосіб намагався утвердити свою ключову роль у перемозі, наголошуючи на кількості полеглих на фронтах війни радянських громадян. Це стосувалося також Франції та країн так званого соціалістичного табору, які церемоніалами та пам’ятниками хотіли приховати невигідні для них сторінки минулого. Франція акцентувала увагу на рухові спротиву, затираючи усіляко діяльність уряду маршала Петена часів режиму Віші. Дозатиралася настільки, що тепер пошуковики на запит «Віші» першими дають посилання на марку французької косметики VYCHY.

А вибірковий підхід Радянського Союзу до своїх нових союзників дозволив «країнам народної демократії», таким як Угорщина, Румунія та Німецька Демократична Республіка, тихенько покинути лави недавніх союзників та сателітів Гітлера. Найбільше вдалося, здається, Австрії. Вона вдало проголосила себе першою жертвою німецького нацизму.

Бажання розірвати будь-які ланцюжки пов’язань з нацистським режимом Адольфа Гітлера було і є раціональною поведінкою притомних народів. Краще бути серед переможців і з переможцями. З часом і пам’ять затирається, а з нею і відчуття моральної відповідальності. Часом його можна затерти настільки, що пихаті нащадки німецьких нацистів дозволять собі з докором питатися у львів’ян, чому ті так жорстоко вбили своїх євреїв?

При цьому варто пам’ятати, що такі вправні маніпуляції відбуваються не так з історією, як з пам’яттю. Сьогодні хочеться поділитися кількома міркуваннями про ігри з пам’яттю навколо вшанування військових дивізії СС «Галичина». На щастя, офіційна історична політика української держави не зайшла аж так далеко, щоб внести 14-ту гренадерську дивізію до сонму героїчних національних формацій. Словесну еквілібристику ексголови УІНП Володимира В’ятровича з приводу символіки СС «Галичина» можна до уваги не брати. Але не можна залишити поза увагою діяльність кількох інших «творців» української національної пам’яті.

Уже стало традицією для російських пропагандистських каналів та видань кричати на весь світ про український неонацизм та загрозу від фашистської хунти. Ані «Правий сектор», ані інші «націоналістичні» формування з покладеними на них російською пропагандою завданнями не впоралися. Так, частина населення ОРДЛО прогнозовано «злякалася» націоналістичних головорізів і долучилася до війни проти України. Проте масштабного ефекту це не мало.

З часом замовних картинок, коли члени ВО «Свобода» на камери мотузять якогось не патріота, або «битв» «Правого сектору» із застосуванням гранатометів за контроль над закарпатською митницею стало не вистачати. І тут в нагоді стали смолоскипні ходи з рунами і криками про смерть ворогам. Ніби з неба впала ідея проведення маршів на свято вишиванки, а насправді маршу на честь заснування дивізії СС «Галичина». У Львові це театралізоване дійство перетворилося на «марш величі духу». І знову ж таки, скільки навколо цього всього було крутійства й обману? Прикриваючись вишиванками, так звані радикальні націоналісти намагалися стригти для себе політичні купони. Тут було все: і руни, і банери з людьми в нацистській уніформі, і ксенофобські гасла.

Цікаво, що організаторами цих походів щоразу були якісь темні люди. Відчувалося, що вони мають перед кимось конкретне зобов’язання і що їм необхідно організувати в цей день хоч якийсь захід, пов’язаний із СС «Галичиною». Не варто навіть говорити, що до вечора відеоряд про вшанування у Львові «фашистів» обходив ледве не всі російські канали. Особливо цінувалися заяви ряжених патріотів під хоругвами з написом «Дивізія Галичина». Один з яких відкрито визнав на марші у 2017 році: «Ми бажаємо реабілітації Дивізії Галичина, визнання їх такими, що воювали за волю України». Крапка.

Коли і таких кадрів виявилося замало, щоб тісно прив’язати українців до Третього райху, в хід пішла нова технологія. Нею стало перепоховання воїнів. Справа благородна і людяна. Дійсно, елементом людської цивілізованості є ставлення до померлих. Але, зрозуміло, не перетворення цього ставлення на культ. Але, якщо не поставити справу на потік, то інтерес суспільства швидко згасає. І тут на допомогу прийшов керівник підприємства «Меморіально-пошуковий центр «Доля» і за сумісництвом секретар Державної міжвідомчої комісії у справах пам’яті учасників жертв війни та політичних репресій Святослав Шеремета. Перепоховання воїнів УПА стали регулярними. Сформувався відповідний офіційний поховальний ритуал з військовими почестями, військовим оркестром та за участю державних чиновників.

Наступним кроком пана Шеремети стало поширення цього ритуалу на перепоховання «дивізійників». Причому прийняте 2015 року законодавство на цю категорію загиблих аж ніяк не поширювалося. У пана Шеремети і на це знайшлася своя виповідка: «Проводити пошук і увічнювати пам’ять загиблих солдатів незалежно, в який армії вони воювали. Кожна держава повинна увічнювати пам’ять своїх солдатів, згідно з християнськими і національними традиціями». (Тут і далі цитати за репортажем Галини Терещук для Радіо Свобода від 8 серпня 2019 року).

Але не все так просто. Не всіх загиблих можна хоронити з державними почестями: військовим караулом, салютами та військовим оркестром. А якщо таке стається, то тоді держава перебирає на себе всю повноту відповідальності за дії тієї чи іншої формації. А чи взяла на себе Україна відповідальність за дивізію СС «Галичина»? Звичайно, що ні.

Пікантності додає те, що бій цієї дивізії відбувся проти тих частин Червоної армії, до яких було мобілізовано багато українців. І в цьому бою українці вбивали українців. А отже, нема підстав для патетичних промов державних чиновників, присутності державних прапорів, а тим паче військовослужбовців.

Зрозуміло також, що перепоховання тут було використане як претекст відзначення 75-ліття бою дивізії «Галичина» під Бродами. Хоча й до нього виникають запитання. А шукали останки тільки «дивізійників»? А що зробили з останками радянських воїнів, якщо вони траплялися? Як відрізняли українців від німців? Бо за правилами логіки і моралі потрібно перепоховати всіх, хто там лежить ще з часів війни. І «селекція» в цьому випадку неприпустима.

Проте, якщо якесь дійство задумується як політична маніфестація, якщо хтось має намір зібрати передвиборчі дивіденди, то відповідно воно відразу втрачає сакральність. Тоді до кожного такого перепоховання треба ставитися як до політичного заходу, який брутально інструменталізує пам’ять про померлих. А якщо до всього цього додати елементи костюмованого шоу, то дійство потягне навіть на наругу над померлими.

Справа в тому, що недавно в Україні з’явилося товариство історичних реконструкторів «Резерв дивізії «Галичина» під орудою такого собі пана Володимира Правосудова. Так-от, з якогось дива дорослі чоловіки натягають на себе німецьку уніформу, нашивають «дивізійні» шеврони і на рівних беруть участь у перепохованні або навіть похованні. Їхня участь перетворює християнський обряд на відверте блюзнірство. Через присутність державних чиновників, регулярних військових та священників – ганьбить Україну, Збройні сили України та церкву.

Викликає подив і нерозуміння, чому кривляння ряжених чоловіків в есесівській уніформі не викликає заперечення у тих же чиновників, рідних померлих та особливо священників? Чому священники погоджуються служити панахиду в церкві або на цвинтарі в присутності оцих перевдягнутих паяців?

Я далекий від теорії змов, але, здається, тут дуже нахабно стирчать віслюкові вуха. Фотографії з перепоховання останків біля села Червоне за участю ряжених «есесівців», як і недавній похорон вояка дивізії «Галичина» в Івано-Франківську в супроводі такої ж «почесної варти», є найбільш ходовим товаром для антиукраїнської пропаганди. Більше того, такі картинки викликають у притомних людей нерозуміння, а то й відразу.

Що цікаво, пан Правосудов та його колеги насправді українського законодавства не порушують. Вони зареєстрували своє товариство, у статуті якого записали, що мають право у «театралізованих заходах, при вшануванні пам’яті, похованні використовувати форму дивізії». З цим товариством все зрозуміло. Бо люди мають право поборювати власні комплекси різними способами. Можливо, вони не награлися у «войнушки» в дитинстві. Можливо, отримують якийсь особливий драйв, коли перетворюють похорон на дійство з перевдяганням. Але цього не можуть собі дозволити державні службовці, військові і священники. І саме до них спрямоване найважливіше запитання: чому вони погоджуються на перетворення обряду поховання на театральний балаган?

На завершення процитую любителя перевдягатися в уніформу СС: «Оскільки влада в Україні зараз хоче дружити з Росією, швидше за все тепер хочуть нам подавати сталіних». А він, напевно, хоче нам подавати гітлерів? Отакі вони рольові ігри по-українськи.