Відверте інтерв’ю «Футбол 24» із Анатолієм Безусом, батьком півзахисника Гента і збірної України, який проводить ударний сезон у чемпіонаті Бельгії.

Минулої суботи він смачно приклався до м’яча, спрямувавши його з 30 метрів у сітку Мехелена вже на першій хвилині матчу. У попередньому турі також розписався у воротах, доклавшись до розгрому Генка (4:1). Після 24 турів Ліги Жупіле Гент закріпився на другій сходинці і продовжує переслідувати лідера – Брюгге, якому поступається 9 очками. А Роман Безус увірвався у реєстр чільних бомбардирів першості – 7 голів.

За півроку до свого 30-ліття український хавбек переживає «другу молодість». Настільки яскравий та результативний футбол він востаннє демонстрував, мабуть, ще у Ворсклі епохи Миколи Павлова. У київському Динамо не склалося, а Дніпро після фіналу Ліги Європи-2015 наказав довго жити… Потім були три сезони у скромному бельгійському Сент-Трюйдені – нічого надзвичайного.

«Футбол 24» поспілкувався із батьком нашого легіонера. Безус-старший досі навчає азів футболу кременчуцьку дітвору. Анатолій Григорович пригадав, як виховував сина, як не втратив голову після страшного діагнозу, поставленого Роману лікарями, і як погодився на трансфер у Динамо після розмови з Ігорем Суркісом та Юрієм Сьоміним…

«Нагримав на сина і прогнав із тренування»

– Анатолію Григоровичу, все своє життя ви присвятили футболу…

– Я виріс у селі. Спершу грав за сільську команду, з 14 років. Багато забивав. Мабуть, тому мені футбол і сподобався. Після школи поступав у Київський інститут фізкультури, але недобрав половину бала. Пішов в Олександрію – грали у всесоюзній першості, українська зона.

– Форвардом були?

– Ні, центральним півзахисником. Але завжди був націлений на ворота, тож часто забивав. Володів непоганим ударом з обох ніг. Усе почалося, мабуть, із 9-річного віку. Ми з товаришем вичитували у підручниках, як правильно тренуватись, і все робили самі, без тренерів. Я набивав м’яч до трьох тисяч разів, а 100-метрівку пробігав за 11,8 секунд. Результати були пристойними.

– Чи можна скласти уявлення про те, як ви грали, поглянувши на вашого сина?

– Можна. Але син грає більш професіонально, а я, можна сказати, любитель. Люди, які ще застали мої виступи, кажуть, що схожість є.

– Про народження сина ви мріяли багато років. Одразу вирішили, що піде у футбол?

– Про футбол замислився лише тоді, коли розгледів у Романа необхідні задатки. На той час я вже працював дитячим тренером. Розумів, що потрібно докласти усіх зусиль, аби син став футболістом.

– Із 5-річного віку Роман вже вправлявся із м’ячем. У чому він перевершував ровесників?

– Перші контакти з м’ячем відбулися, коли синові було два роки. Його ровесники розпочинали із шести років – ще нічого не вміли. А Роман уже всіх обводив, наче фішки. З 6-7 років вийшов у двір. Хлопці, на 4-5 років старші, охоче брали його в команду. Вважаю, досвід дворового футболу – дуже потрібний. Одне діло – виконувати вправи, зовсім інше – перетнутися із рівними собі, або й сильнішими суперниками.

– Бути першим тренером для свого сина – величезна відповідальність?

– У мене з ним були певні труднощі… Наприклад, ти можеш застосувати до сина таке покарання, яке неприйнятне щодо чужих дітей. Одного разу нагримав на нього і прогнав із тренування. Деякий час не розмовляли… Думаю, що я трохи перестарався. Зараз вчинив би вже по-іншому.

– Матері доводилося вас мирити?

– Так. Вона «розрулювала» ці ситуації.

«Нам сказали, що у нього – важка хвороба крові…»

– Це правда, що у 8-річному віці Роман самотужки переплив Дніпро?

– Було таке. «У вас росте розумний хлопчик», – казали мені. «Такий, як усі», – відповідав. Вважаю, що розум для футболіста – важлива річ, ледь не найголовніша. А друга чеснота – сміливість. І от ми удвох перепливли Дніпро. На протилежному березі – старий кар’єр і 8-метрова скеля. Я глянув униз: «Та ні, стрибати не будемо. Страшно». А Роман взяв і стрибнув. Це було абсолютно безпечно. Єдине – страшнувато наважитись. Син стрибнув, а я чим гірший? Довелося пірнати навздогін (Сміється).

– Яка ширина річки у тому місці?

– Метрів 600 за умови не дуже стрімкої течії. Але коли поверталися назад, подолали близько 1200 метрів – нас зносило, довелося пливти по діагоналі. Про всяк випадок взяв із собою, заховавши у плавки, надувну подушечку – щоб хоч якась підстраховка для сина була. «Рома, допомогти?» – «Ні, я сам». І на спині, і «жабкою», як завгодно, але таки впорався зі всією дистанцією.

– Спільні перегляди матчів Серії А досі згадуєте із ностальгією?

– Звичайно. У той час телебачення транслювало лише Серію А. Роман завів спеціальний блокнот, у який записував рахунки матчів, усіх футболістів. Сіньйорі, Баджо, Тотті… Любив посперечатися зі мною. До прикладу, якщо у мене улюблений – Шевченко, то в нього – Ребров. Я за Мілан уболіваю, а він – за Рому… Хоча при цьому завжди дослухався до мене і намагався грати як той, хто мені імпонував (Усміхається).

Золоті 90-ті: Роналдо, Чілаверт, Батістута, пасивний секс і ще 21 фото «старої школи» – усе, як ви любите

Пригадую молодшого брата Віталія Лисицького – Сашу, який діяв у півзахисті і був старшим від Романа на 4 роки. Мав «низький» біг – практично не згинав ноги в колінах. «Так мені подобається цей Саша», – кажу якось. Дивлюся, щось мій Рома по-іншому бігати почав – коліна не згинає (Сміється).

– «Грає, як читає, – сказали ви про свого сина. – Можливо, десь повільно, але все робить зряче, обдумано, зважено. Бити абикуди він не буде»…

– У школі дітей випробовують читанням на швидкість. Вчитель навіть попереджав: «Романе, у нас завтра тест із читання, то ти не приходь. Не хочеться тобі оцінку псувати» (Усміхається). Але те, що вже прочитав, може слово в слово розповісти. Тобто, якщо син робить щось, то грунтовно, вдумливо, один раз.

Що читав? Посторонньої літератури майже не читав. Лише те, що задавали в школі. А от спортивну пресу «ковтав» із великим інтересом. Писав вірші. Пригадую, купив я невеликого човна. Пливемо від Кременчука до Комсомольська. А там такі гарні краєвиди! І Роман починає на льоту придумувати вірш. Потім навіть у зошит його записав. «Та ти у мене красень, – кажу. – Навіть до поезії маєш талант!»

– У 14 років Роману поставили діагноз «рак крові». Як ви пережили цей шокуючий удар?

– Не знаю, чи рак, але сказали, що важка хвороба крові. Дружина заплакана була, в істериці… Ми ж не мали великих грошей. Я намагався зберігати хоч якийсь оптимізм: «Не переживайте, все буде добре». Довелося нам пройти всі кола пекла. Дійшли до київського інституту крові, який поблизу Бабиного Яру. Професор подивився, дай Боже йому здоров’я, і підсумував: із кров’ю все гаразд, проблеми немає.

Ми ще погуляли Києвом, пам’ятаю, зайшли поїсти у якесь кафе. Розмовляли, як дорослі люди. У той момент я дуже зблизився із сином.

– Доля вдруге випробувала вашу сім’ю, коли Романові вже у київському Динамо довелося робити операцію через пришвидшене серцебиття. Кар’єра була під загрозою?

– Важко сказати. Я у це не вірив, залишався оптимістом. Ми всі під Богом ходимо. Якщо віримо у Нього, то переможемо, якими б складними не були випробування. Так і сталося.

«Маркевича вразив із перших днів»

– Ваш син розпочинав у Кремені, потім перейшов у Ворсклу, хоча ним начебто цікавився Металіст. Чому обрали Павлова, а не Маркевича?

– Ми не обирали – вибору не було. У Кремені син не завжди мав ігрову практику. Я розумів, що у нього є перспектива стати хорошим футболістом, але в Кременчуці з тренером не склалися стосунки. Зараз ми – гарні друзі, а тоді щось не вийшло (Усміхається).

Із допомогою свого товариша я домовився про перегляд для Романа. І син вже з перших днів вразив Маркевича, як потім мені розповідали. Рома казав, що в одному матчі забив за свою команду три голи із шести. Забив у ворота, які захищав відомий голкіпер – можливо навіть Горяїнов, зараз вже не пригадаю. А син пацаном ще був – 17 років. Показав себе.

«Я не хотів, щоб син грав у Шахтарі»: тренер із глибинки – про недовіру Маркевича, інтерес Монако і проблеми наших ДЮСШ

Але Олег Бабаєв (тодішній почесний президент Кременя, – Футбол 24) зайняв категоричну позицію: «Нікуди ми його не відпустимо». Може й справді краще, що не відпустили. Адже невдовзі з’явився Микола Петрович (Павлов, – Футбол 24).

– Із Павловим ви спілкувались часто?

– Знаєте, не доводилось. Бачив його на матчах, на клубній базі. Вперше поспілкувалися аж тоді, коли Динамо запропонувало трансфер.

– «Я починав день із Безуса і Рикуна, – пригадував Павлов. – Бачив, що вони можуть зробити результат. А в таких командах, як Динамо чи Шахтар, їм просто не приділяють уваги. Якщо хтось не влаштовує – беруть нового». Згідні з тренером?

– Згідний. Якщо глибше розібратися, то це проблема не Динамо, а тренерів. Існує кілька типів тренерів. Є такі тренери, які виховують футболістів. А є такі, які просто будують команду із сильних гравців: збирають їх, розставляють на належні позиції, стимулюють – і команда грає. Право на існування мають обидва типи.

Лобановський десятиліттями працював у Динамо. Але він виховував футболістів. Павлов – також Динамо, але й він виховував футболістів. Тож це не проблема Динамо. Це проблема конкретних тренерів. Потрібно втрапити у свій час, до свого тренера. Ромі поталанило на початковому етапі – він потрапив у руки Павлова.

– Ваш син навчав легіонерів Ворскли – Маркоскі та Главіну – української мови. А в період Революції Гідності був одним із перших футболістів, які стали на бік активістів. Патріотизм у вашому домі – в пошані?

– Так було з давніх-давен. Дід мого прадіда походив із Києва. Він був кріпаком, і втік на вільні землі, де створив свою сім’ю. Ви, мабуть, знаєте, що між Кременчуком і Дніпропетровщиною існували вільні козацькі землі, які потім Катерина розігнала. Так от дружину собі взяв теж із кріпачок – викупив з неволі. А його внук, мій прадід, брав участь у революційних подіях. Давня у нашого роду історія, ми завжди виступали за справедливість і рідну землю.

«Ти в Динамо потрапив, а я ще навчати повинен, як тобі грати?»

– Як відбувався перехід у Динамо?

– Команду ще очолював Юрій Сьомін. У мене була довга розмова з Ігорем Михайловичем (Суркісом, – Футбол 24). Я сумнівався, що Рома розкриється у Динамо. Але коли мене вивели на телефонний зв’язок із Юрієм Павловичем, я зрозумів – треба переходити. Хто ж знав, що невдовзі Сьомін покине команду…

– Це був ключовий момент, який мав невтішні наслідки для вашого сина?

– Я думаю, що так.

– Далі – ваша ж цитата: «Приїхав влітку на гру з Зенітом, і Рому випустили в основному складі. Дивлюся на нього і не впізнаю, він зовсім не в той футбол грає»…

– Я його запитав: «Рома, чому ти не береш гру? Чому ти припинив обігрувати? Чому ти весь час граєш назад? Чому немає креативу? Ти ж умієш!» А він мені відповідає: «Я вже й забув, коли востаннє це робив…» (Після паузи) Хоча тренер (Олег Блохін, – Футбол 24) начебто давав свободу: грай, як ти можеш.

От взяти нас, дитячих тренерів. Якщо у дитини щось не виходить – ти навчаєш, підказуєш, виправляєш, додаєш, постійно розмовляєш із нею. Коли ж кажуть «як ти можеш», а на тренуваннях цього немає півроку чи рік. На тренуваннях – грай в один дотик, грай швидше, віддавай… «Що ти робиш? Куди ти тягнеш?»

– Тобто, Олег Володимирович – недопрацював?

– Я з великою повагою ставлюся до Олега Володимировича, він – гарний тренер. Просто Роман потрапив не в той час і не в ті руки. Ти в Динамо потрапив, а я ще навчати повинен, як тобі грати?

«Коли чую «київське Динамо» – виростають крила»: Євген Селін – про Блохіна, конфлікт із Росією і холодний гуртожиток

Але є тренери, які навчають. Візьміть Клоппа, наприклад. Він зібрав перспективних гравців, які раніше не сяяли настільки яскраво, і зробив із них зірок. Лобановський також робив зірок. Ви знаєте, скільки талановитих людей в Україні? Їх безліч, але не всі з них зірки. Зірками їх може зробити тільки тренер.

– До речі, відпускаючи сина у столицю України, ви не мали остраху, що його поглинуть спокуси мегаполіса – тусовки, нічні клуби? Про Мілевського та Алієва стільки легенд ходило!

– Я не боявся, бо Рома тривалий час прожив удома і основні цінності – сімейні, ставлення до людей – у нього вже склалися. Мені також надійшла пропозиція від Ігоря Михайловича переїхати у Київ. Обіцяли роботу. Але я набрав нову групу дітлахів. Совість не дозволила їх покинути на половині шляху. Справи потрібно доводити до кінця.

– Роман мав у Динамо справжніх друзів?

– Чому «мав»? Вони є досі, і зі мною також у гарних стосунках. Час від часу бачимося, як це було нещодавно на матчі національної збірної України у Запоріжжі. З Ярмоленком вони – куми. Із Сидорчуком – також. Зустрічаються сім’ями – дуже хороші діти. Кажуть, молодь не така, ще щось не таке. Та все у нас таке, як треба (Усміхається).

«Із Дніпром не судилися – з ким там судитися?»

– Ваш син пішов із Динамо вже при Реброві. Сергій Станіславович дав зрозуміти, що не розраховує на нього?

– Це було не так. Наскільки розумію, Ребров – така людина, як я. Тренер дав Романові вибір: я хотів би, щоб ти залишився, але тобі видніше, тож рішення – за тобою.

У сина не склалися стосунки з Раулем Ріанчо. Він тільки зараз мені сказав, що почав розуміти цей футбол. А тоді був категоричним: «У такий футбол я грати не хочу». Вимагали схеми, вимагали те, вимагали се, а Роман за натурою – вільний художник. Хоче більшої свободи на полі, а коли заганяють у рамки – йому важко.

Щоправда, тепер він вже готовий до цього. Дуже великий поштовх дав йому тренер Сент-Трюйдена. Вони залишилися товаришами, досі телефонують один одному.

– Перед бельгійським етапом кар’єри Роман пограв за Дніпро, вийшов на поле у фіналі Ліги Європи-2015. Ви були на тому матчі у Варшаві?

– Так, був. Хлопці гарно зіграли, але трішки не вистачило до перемоги. Чудова команда була тоді у Дніпрі.

– Чому ваш син залишився, коли клуб розвалювався і пішли майже всі лідери?

– Фінансування команди припинилося ще перед фіналом. Але Роман, як і я, звик доводити справу до кінця. Він бачив, що у ньому відчувають потребу. Плюс – у команді з’явився Михайленко. Синові імпонувало ставлення цього наставника, тренувальний процес.

«Дніпро отримав за мене мільйон марок»: він придумав хитрий трюк, щоб піти з Динамо, і перемагав майбутніх зірок ЧС-1998

А ще географічне розташування влаштовувало, адже від Дніпра до Кременчука – рукою подати. Та й у сім’ї з’явилося поповнення, тож Рома був готовим залишитися в Дніпрі. До останнього вірив, що клуб існуватиме…

– Це правда, що йому так і не заплатили за 11 місяців?

– Так, правда.

– Ви судилися?

– Та ні. А що судитися? З ким судитися? Ви ж знаєте.

«Чекаємо, що сина викличуть на Євро-2020»

– Станом на сьогодні статистика Романа у збірній України така: 22 матчі, 5 голів. Який із цих матчів вам запам’ятався найбільше?

– Не замислювався над цим. Думаю, що його найкращий матч за збірну – ще попереду. Бо наразі, в основному, або на заміну виходив, або грав у не найскладніших поєдинках. Хіба що дебютний матч – проти збірної Німеччини на відкритті Олімпійського – можу виділити, коли зіграли 3:3. Я був на цій грі – у пам’яті відклалися сильні емоції та драйв.

Щоправда, дебют Ромі не вдався. Після матчу ми заїхали до нього на базу в Кончі-Заспі. Коли він вийшов, я його не впізнав. Дивлюся – не людина, а статуя. Без емоцій, без нічого. «Що з тобою?» – «Та нічого, все нормально». Штовхаю його: «Прокинься! Що сталося?»

Розумію його почуття. Дебютна гра – і одразу проти німців. Повний стадіон, усе тріщить по швах. Молодий хлопець, перелякався. Навколо самі зірки – і в тій, і в іншій команді… Блохін замінив його ще в першому таймі. Хоча рахунок на той момент був на нашу користь (2:1), тож певний внесок син таки зробив (Усміхається).

– Упродовж певного періоду ваш син не отримував викликів до національної збірної. Переймався?

– Головне, що він продовжував любити футбол. Звісно, мріяв повернутися у збірну. Але із Сент-Трюйдена це було важко зробити. Життя довело, що нічого неможливого немає. Всього можна досягнути, якщо дуже сильно хочеш.

– Які зараз настрої у родині Безусів – за кілька місяців до старту Євро-2020?

– Чекаємо і сподіваємося. Я вірю, що сина викличуть. Ми любимо футбол, а все, що робиться з любов’ю, приносить результат.

«Не ходжу із плакатом «Я – батько Безуса»

– Ви розповідали, що Роман полюбляє наголошувати: «Нічого не потрібно везти. Головне – самі приїжджайте». Часто буваєте у сина в Бельгії?

– Щороку їдемо туди на місяць, щоб з онуками поняньчитися. Бельгія після Кременчука – це зовсім інший світ, зовсім інші люди (Усміхається).

– Наше телебачення транслює кожен тур чемпіонату Бельгії. Ви вже стали експертом Ліги Жупіле?

– Мабуть. Дивлюся, не пропускаю (Усміхається). Чи хвилююся, коли Гент грає? Ні, я футбол переглядаю професійно. Коли Рома не потрапляє до складу, або ж отримує травму – от тоді переживаю.

– Критикуєте? Хвалите? Вказуєте на помилки?

– Безперечно, дещо йому підказую. Часто обговорюємо матчі. Іноді сперечаємося. Він – дорослий професіональний футболіст, тож можемо розібрати будь-яку тему.

– Наприкінці 2019-го авторитетний ресурс Transfermarkt оцінював Романа трьома мільйонами євро. Це багато чи мало?

– На даний момент, вважаю, адекватно. Але при кращій футбольній долі сума могла би бути значно більшою.

– На скільки відсотків син реалізував себе у футболі?

– По максимуму? Відсотків на 25.

– Ще є час надолужити – йому лише 29 років.

– Так. Футболісти його амплуа пізно розкриваються. Пригадайте Зідана, Пірло. З віком вони ставали тільки кращими.

– Як думаєте, чи є у нього шанси потрапити в улюблений чемпіонат – Кальчо?

– Хотілося б, звичайно. Але, якщо чесно, мені більше кортить туди, де тепліше – в Іспанію (Сміється).

«Сиджу на балконі, дзвонить англійський номер – «Шева?!»: прес-аташе Шевченка – про закулісся збірної і перехід у Мілан

– Коли син приїжджає додому, продовжуєте брати його із собою на риболовлю?

– Ми не є запеклими рибалками, але відпочити з вудочками дійсно любимо. На жаль, дуже нечасто нам вдається побути разом. От нещодавно вони на тиждень приїжджали, щоб батька привітати – я святкував 60-річний ювілей. 4-го числа повернулися у Бельгію – належало на збори летіти. Влітку також гостювали у нас не більше тижня – то у збірну викликався, то на відпочинок їздили… Хоча син дуже любить Кременчук. У нього тут багато друзів. Вдома відпочиває душею.

– Ви, мабуть, у рідному місті – не менш популярна персона?

– Не ходжу по місту із плакатом «Я – батько Безуса» (Сміється). Стараюся, щоб мене ніхто не знав. Хоча, як дитячого тренера, таки знають, поважають.

– Як вам працюється? Наскільки скрутне матеріальне становище у дитячому футболі?

– По-різному буває. Зараз у мене дуже гарна команда підібралася 2010 року народження. Думаю, хтось із них дійде до дорослого футболу. Мені хочеться працювати – це цікаво. Іскра ще не погасла. Щодо зарплати і матеріального забезпечення – місто та держава приділяють мало уваги. Усе тримається на батьках юних футболістів. Роман також допомагав – купував і форму, і м’ячі.

– А ще син подарував вам одразу трьох онуків. Футбольні традиції Безусів будуть продовжені?

– Сподіваюся, що так і буде. Кирило, старший онук, вже «запалює» в Генті. Є всі шанси.

Сторінка автора у Facebook